Владимир-Иоанн Василькович, князь волынский, внук Романа Галицкого, родился предположительно в 1247-1249 гг. Упоминается в летописи с 1260 года. В 1264 женился на дочери Романа Брянского Ольге. В 1271-м, после смерти отца Василько Романовича, сел на княжение во Владимире-Волынском. Он не был охотником до военных предприятий, но обстоятельства складывались в то время так, что Владимиру приходилось вести беспрестанные войны. Он вел борьбу с ятвягами и литовцами, у которых княжил тогда Тройден, с поляками, несмотря на заключенные мирные договоры. Кроме того, татары, проходя через Волынь, сильно опустошали ее (особенно разорительным был поход Телебуги в 1285 г.). При всех этих неблагоприятных условиях Владимир пользовался спокойными промежутками для обустройства своего княжества. Он укреплял города (Берестье, входившее тогда в состав Владимиро-Волынского княжества), строил новые (Каменец на Лосне), старался облегчить участь пострадавшего от татар населения, развивать торговлю, для чего привлекал в страну иноземцев, строил храмы и наделял их предметами церковного обихода. Писал иконы, а некоторые церковные книги переписывал собственноручно.
О житии князя можно узнать из повествований в летописях, где описывают Владимира Васильковича как человека очень грамотного и образованного книголюба, его называют «Философом»: «…був він книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і ні після нього не буде». В подтверждение этих слов приводится перечисление книг которые князь переписал собственноручно «сам списав», это и «Житие Дмитрия Солунского», и «Паренесис» Ефрема Сирина, Евангелие, Апостол, а так же множество другой духовной литературы.
Памятник Волынском князю Владимиру Васильковичу. г. Каменец
Просветительская деятельность оказалась так же довольно внушительной: масса литературы была заказана писцам, часть же переписывалась и оформлялась самим князем, далее эти книги дарились городам и церквям, например, в Каменец (на р.Лосне) в церквовь Благовещенья были подарены Паремийник, Апостол-апракос, и Евангелие окованное серебром — «оковане сріблом» к тому же «з дорогим камінням» (в те годы книга была не только информационным источником, но и настоящим произведением искусства). При Владимире Васильковиче велась (а точнее продолжалась вестись) Галицко-Волынская летопись, благодаря которой до нас дошло весьма много исторических фактов того времени.
Дошли до нас и сведения о внешнем обличии князя «Сий же благоверный князь Володимерь возрастом бе высок, плечима велик, лицем красен, волосы имея жёлты, кудрявы, бороду стригый, руки же имея красны и ногы; речь же бяше в нём толста». К личностным качествам князя летописцы относят благочестие, попечительство о своей земле и людях, мудрость, спокойствие, правдивость, «незлобивость», к тому же «…не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду…». Отсуствие гордыни и заносчивост так же не ускользнули от литописца «…Гордості ж у ньому не було, — тому що мерзенна є гордість перед богом і людьми, — а завше смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і зітхав із глибини душі…».
В основе многих добрых душевных качеств лежала высокая искренняя религиозность князя, например, интересно описание начала строительства на месте современного Каменца города «... вложив бог у серце князю Володимирові добрий її намір: почав він собі думати, аби де за Берестієм поставити город. І взяв він Книги пророків, і, так собі в серці мислячи, сказав: «Господи боже! Сильний і всемогучий, що своїм словом все сотворяєш і лад усьому даєш! Що ти мені, господи, возвістиш, грішному рабу своєму, то на тім я стану», так упоминаются приготовления к строительству града над Лесной в Галицко-Волынской летописи , и далее «...І коли розігнув він Книги, то випало йому пророцтво Ісайїне: «Дух господній на мені, і задля того він помазав мене, щоби благовістити убогим; він послав мене ізцілити скрушених серцем, возвіщати полоняникам, що їх одпустять, і сліпим, що вони прозріють; призивати пору господню сприятливу і день одплати бога нашого; утішити всіх плачущих; дати плачущим на Сіоні вість, [що] замість попелу [буде їм] помазання і радість, а одіж слави — замість духу скорботи; і назовуть їх племенем правди, насадженням господнім во славу [його]. J забудують вони Пустині віковічнії, здавна запустілії, відновлять городи пусті, що пустували з роду [в рід]».
Ниже, в том же документе ведётся повествование о путешествии «градоруба» Олексы по реке Лесной, и выбора места для строительства «...І послав Володимир мужа-умільця, на ім'я Олексу, який і за [часів Василька], отця його, багато городів поставив, — а послав його Володимир з тамтешніми жителями в човнах у верхів'я ріки Лосни, аби де знайти таке місце, [щоб там] город поставити, — і сей, знайшовши місце таке, приїхав до князя і став розповідати». После рассказа Олексы, князь сам прибыл на место будущего строительства — «Князь тоді сам поїхав із боярами і слугами, і вподобав місце те над берегом ріки Лосни, і розчистив його [од лісу]. А потім поставив він на нім город і нарік його ім'ям Каменець, тому що земля була кам'яна».
В Каменце помимо вежы была построена православная церковь Благовещения т.к. князь «…ти ж і церков Христових багато поставив, і служителів його ввів…», помимо самой постройки церкви Владимир Василькович позаботился о внутреннем убранстве храма «…і церкву поставив Благовіщення святої богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і начиння служебне викував срібне, і Євангеліє апракос, оковане сріблом, [і] Апостола апракос, і Паремію, і Соборник отця свого тута ж положив, і хреста воздвижального положив…».
Однако недолго прожил князь. Исходя из данных летописи, можно предположить что, скончался Владимир Василькович от онкологической патологии которая прогрессировала около 4 лет «…у болісті своїй повних чотири роки…», не случайно то, что течение его болезни детально описано «…почала йому гнити нижня губа. Першого року — мало, на другий і на третій — більше стала гнити. Але він іще ж не вельми був недужий, а ходив і їздив на коні, коли хотів…» позже князь ослаб и с передвигался с трудом, в церкви уже был вынужден был сидеть «…І сів він на стільці, тому що не міг стояти од немочі, і, звівши руки до неба, молився…».
Подробнейшим образом описаны последние дни Владимира Васильковича. Уже тяжело больной князь приехал в Каменец «…перебувши у Берести два дні, поїхав до Каменця. Тут же, в Каменці, і лежав він у болісті своїй…». После отбыл в г.Любомль. Понимая тяжесть своего состояния, князь не переставал проявлять заботу о людях и о земле своей «…І роздав він убогим майно своє все — золото, і срібло, і каміння дороге, і пояси золоті отця свого, і срібні, і своє, що після отця свого придбав був, — усе він роздав. І блюда великі срібні, і кубки золоті та срібні сам він перед своїми очима побив і перелив у гривні; і намиста великі золоті баби своєї [Анни] і матері своєї [Олени], — все перелив і розіслав милостиню по всій землі. І стада він роздав убогим людям — iв кого ото коней нема, і тим, у кого погинули вони в Телебужину війну…». Так как прямых наследников не осталось «…Бог бо не дав мені своїх родити за мої гріхи …» княжество он завещал своему брату Мстиславу, свою приёмную дочь Изяславу, которую «…взяв єсмь її од матері її в пелюшках і вигодував…» он так же передал на попечительство брату своему.
Составил «Заповiт» и «…Преставився ж він у Любомлі — городі у рік 6797 [1289], місяця грудня в десятий день..», во Влодимир тело князя на санях было доставлено к вечеру и поставлено в церкви. Утром же весь город провожал усопшего князя «…старі і молодії, плакали над ним…», в своём плаче по мужу княгиня Ольга упомянула «…Багато обид зазнав ти од своїх родичів, [та] не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав…», в субботу тело князя было уложено в гроб.
Далее летописец излагает следующий интереснейший факт «…і лежало в гробі тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от, прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім крилосом [і] одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страсної неділі…».
В годы своего правления волынский князь Владимир-Иоанн основал еще один город в наших краях, входивших в его владения. Это Кобрин. Он завещал его своей супруге княгине Ольге (которой будет посвящена следующая глава «Фамильного следа»). Кстати, в Кобрине три года назад была установлена скульптурная композиция, посвященная этой супружеской чете. Что интересно, автором ее также является Александр Лыщик.
Памятник основателям Кобрина
Ну а в Бресте князь Владимир известен тем, что именно он в 70-е годы XIII века заложил и построил деревянный замок, укрепив его столпом наподобие Каменецкого, только прямоугольной формы. Замок и столп простояли на территории нынешней Брестской крепости, у слияния Мухавца и Западного Буга, до 1831 года, когда были снесены при строительстве укреплений.
Наши проеты: Туристический Кобрин | Познай Кобрин Все права защищены © 2011-2017. Все изображения защищены их правообладателями. При копировании материалов активная ссылка на http://ikobrin.ru обязательна.