Марчук Нина Григорьевна

До 115-лiття з дня народження Володимира Китаєвського

Український поет Володимир Китаєвський народився 15 червня 1896 року на хуторі поблизу села Стовпи Кобринського повіту, тепер Жабинківський район Берестейської області Біларусі, у родині унтер-офіцера російської армії Ігната Івановича Китаєвського і шляхтянки Анни Василівни Кескевич. Хрестили Володимира у церкві сусiднього села Вежки.

Дід поета Іван колись купив для сина Ігната поблизу села Стовпи 20 десятин землі у місцевого поміщика. Там і оселився разом з родиною на хуторі. Поряд був полустанок на залізниці Варшава-Бересть-Москва. Займалися землеробством, тримали худобу, мали маленьку пасіку з бджолами і два вітряні млини, побудували великий дім, жили заможно. Тут у Івана Китаєвського народилося два сини - Ігнат і Петро.

Мати поета Анна Кескевич була дочкою писаря із Каменця-Литовського Василя Кескевича. Десь у XVI сторіччi його предок отримав шляхетство за військові заслуги під час Лівонської війни з Іваном Грозним. У додаток до цього одержав землю поблизу Каменця-Литовського. Народила Анна своєму чоловікові трьох синів: Володимира, Петра і Федора.

Початкову освіту Володимир отримав вдома. Його мати була освіченою жiнкою, навіть знала французьку мову. Потім хлопчика віддали на навчання до Берестейської чоловічої гімназії. Там вiн вчився разом з майбутнім українським поетом Дмитром Левчуком (Фальківським). Але гімназію Китаєвський не закінчив. Невдовзі почалася перша світова війна. Влітку 1915 року почався наступ німецької армії, козаки погнали поліщуків вглиб Росії, спалюючи їх доми.

Ішли ми зі смутком в далеку Росію,
Здавалось, навіки свій край залишив…
А наші оселі свічками горіли…
(із вірша «Батьківщина»)

Родина потрапила до українського мiста Херсон, там Володимир працював хатнім вчителем. Звідти призвали юнака до діючої армії. Володимир Китаєвський служив у 17-му Фінляндському полку і дослужився до унтер-офіцера. Був двічі поранений.

Згодом служив у Червоній армії. Був серйозно поранений у праву руку, і після лікування, за власним проханням, був відправлений на роботу до херсонської лікарні, там на півдні України ще проживала його мати. На жаль, батько вже помер від грипу, на руках дружини. У Херсоні поет зустрів і своє перше справжнє кохання – красуню Аксиню. Поезія цього періоду не збереглася.

Але війна закінчилася. Коли надійшов дозвіл на повернення біженців на батьківщину, мати поета також почала збиратися. Продала єдину збережену сімейну цінність – Золотий хрест діда Івана, який той отримав за хоробрість у війні з турками у 1877-1878 рр. За одержані гроші купили коня, віз, збіжжя – і поїхали до Стовпів.

Та ось незабаром назад повернули
На ті пожарища нам рідних хаток,
Де лишень кропива свій лист розвинула
І смутно вітала той наш поворот.
(із вірша «Батьківщина»)

Повернулися вже в іншу країну – Польщу. Від хутора нічого не залишилося. Володимир Китаєвський влаштовується на роботу на залізницю. Бере у банку кредит і будує новий дім. Але його душа залишається у Херсоні, там живе кохана. І він вирішує таємно перетнути кордон і дістатися до Херсона. Не вийшло, бо затримали польські прикордонники. Поталанило, що ще не судили. Повернули до хати і наказали протягом року щодня відмічатися на поліцейській дільниці.
Довелося забути кохану Аксиню, і думки самі полинули на папір.

Я тут, ти там.
Я, може, більше сили маю
І затаїв в собі без краю,
Любов мою,
В розпуці і відчаю.
(із вірша «Гукну ще раз»)

Але життя йшло своєю чергою. Відбив місцеву красуню Уляну (у дівоцтві Мендельчук), що була замужем у сусідньому селі Глибоке – її чоловік був на заробітках в Америці. Та і сам Володимир Китаєвський був високий і красивий парубок. Жили спочатку у Стовпах, але накопичивши трішки грошей і взявши кредит у банку, купили землю та дім у великому селі Тевлі, де була невелика залізнична станція. Володимир продовжував працювати на залізниці.

І писав вірші довгими зимовими вечорами, та читав їх землякам. Вірші Володимира Китаєвського друкувались у львівському прокомуністичному часопису «Вікна» (1929-1930 рр.). Поет Антон Цвид так характеризував його творчість: «У поезіях цього періоду («Місто», «Безробітні», «Тартак» та інші) простежується щире співчуття автора до пригнобленого люду, холод у ставленні до міста, де селянин, особливо той, що залишився без землі та оселі, вимушений продавати свої робочі руки, заливати свою недолю в шинку оковитою.

У віршах «Наростання», «Жнива» відчутні революційні мотиви, очікування бурі, яка оновить світ. Писав Володимир Китаєвський і ліричні вірші [присвячені дружині та доньці Галині. - Авт.], поезії релігійної тематики («Сегодня страстная субота») на російській мові».

Поет користувався авторитетом серед селян села Тевлі, тому вони обрали Володимира Китаєвського війтом гміни. Ось як його тоді (20 січня 1933 р.) характеризувала польська влада (Державний архів Берестейської області Ф. 3. Оп. 1. Спр. 79. Арк. 4):

Kitajewski Wlodzimierz, syn Ignacego i Anny, urodzony dn. 16.VI.1896 r. czlonek Sejmika, prawoslawny, kawaler, posiada 2 kl. Szkoly miejskiej rosyjskiej, z zawodu rolnik, posiada 4 dziesieciny ziemi we wsi Stolpy, pow. Kobrynskiego, do organizacji politycznej nie nalezy, byly czlonek, Sel-Robu, obecnie czlonek B.B. [Безпартійного блоку співпраці з урядом.-Авт.] Wymieniony, pod wzgledem moralnym cieszy sie opinja ujemna, gdyz jako kawaler od czasu wybrania go na stanowisko wojta uwiodl zone Myszkowca ze wsi Gleboka, gm. Tewle, z ktora w obecnej chwili zyje wspolnie. Obecnie na polu politycznem i spolecznem zadnej dzialalnosci nie przejawia. Rezerwista pospolitego ruszenia z bronia.

На ганку гмiни односiльчани i вiйт (В.Китаевський, високий, бiля стовпа). Тевлi, 1937-1938 рр.

На посаді війта Володимир Китаєвський допомагав землякам, захищав їх інтереси в польських інстанціях, домагався відкриття української школи у селі. Звісно, це не сподобалось польській владі, як і писання віршів українською мовою, і при першій нагоді позбавили посади війта-українця.

Поліцаї прийшли, мої вірші знайшли
І мене теж з собою забрали.
(із вірша «Я за плугом ходжу...»)

Став поет знову працювати на залізниці дроговим (колійовим майстром).

Восени 1939 року вже при радянській владі селяни села Тевлі обрали Володимира Китаєвського головою сіль-ради, але пробув на тій посаді недовго, бо його не могла влаштувати політика нових хазяїв, які запровадили терор проти місцевого населення. Скінчивши місячні вчительські курси, поет працював учителем у селі Свищі, але через рік його звільняють: хтось доніс, що за Польщі він обирався війтом. Продовжував писати вірші, надсилав їх до Мінська, але там українські поезії нікому не були потрібні, тому довелося писати лише російською. Поет подав навіть заяву до Спілки письменників БРСР.

В кінці сорокового року Володимир Китаєвський захворів на запалення легенів – застудився під час велосипедних поїздок до Кобриня. За два тижні, у новорічну ніч, поета не стало.

Похований він на кладовищі села Тевлі. Могила збереглася і доглянута. На надгробку по-російськи написано: «Здесь покоится поэт Владимир Игнатович Китаевский 1896-1941». Так, він був справжнім поетом-самоуком із народу. Дружина Уляна Остапівна Кигаєвська пережила чоловіка на 52 роки, так і не вийшла удруге заміж. Вона похована поруч зі своїм супутником життя.

Яка доля творчого доробку поета? Через півроку після смерті поета німці напали на Радянський Союз і вже 23 червня були в Тевлях. Юлія Остапівна поклала рукописи віршів свого чоловіка у відро і закопала в землю. Це врятувало частину творів, бо під час війни згорів дім і все, що там було. Десь у 60-ті роки син поета В'ячеслав Китаєвський повіз батьківські рукописи до Мінська, але їх там не прийняли – не білоруський поет. Тоді донька Галина Китаєвська у 80-ті роки відвезла україномовні рукописи до Києва. Зараз вони там зберігаються у Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України (фонд 117). Російськомовні поезії зберігаються донині у В'ячеслава Китаєвського.

На початку XX ст. не було на Поліссі жодного українського культурного осередку. Шляхта була під впливом польської культури, нечисленна інтелігенція і священнослужителі – російської. Тільки пінські поміщики Скірмунти і Курженецькі у противагу русифікації поліщуків створили «Русинський лементар» на основі народних говірок. Чому українська поезія відродилося на Поліссі під убогими селянськими стріхами? Чому сталося таке диво: поява цілої плеяди селянських поетів-самоуків: Володимир Китаєвський, Степан Семенюк, Микола Колосун? Вони ж не мали пристойної освіти і не жили у столицях, як Тарас Шевченко. Звісно, ці селяни, зокрема Володимир Китаєвський, любили рідну мову, народні звичаї і милу поліську землю.

Кохайте ж, любите ви, добрі селяне,
Це миле Полісся та й мову свою.
Працюйте, учитесь...
Ума набирайтесь,
Хай промінь освіти засяє в краю!...
(із вірша «Батьківщина»)

Але вирішальну роль у піднятті національної свідомості поліщуків зробила діяльність на Поліссі у 20-ті роки XX ст. української прокомуністичної партії «Сіль-Роб» та культурного товариства «Просвіта». Українські (іноді не зовсім щирі) і соціальні гасла «Сіль-Роба» знайшли відгук у поліського селянина, розбудили його приспану національну свідомість і поетичну душу. Відомий дослідник нашого краю Володимир Леонюк пише: «Для темного, збайдужілого до власних проблем Полісся національний і мовний вибір В. Китаєвського є своєрідним подвигом».

Пропонуємо читачеві добірку українських поезій Володимира Китаєвського, які ще ніде не друкувалися (зі збереженням мовних особливостей). Будемо сподіватися, що невдовзі з'явиться на світ перша поетична збірка талановитого поліського поета.

Олександр Iльїн, Hiна Mарчук. 

Український часопис Підляшшя «Над Бугом і Нарвою», 3/2011

Володимир Китаєвський: Вiршi

Тюрма

Нас ділять на сором два світи
Нас ділять ці стіни товсті
Ці окна у гратах сповиті,
Ці двери залізні й замки.
Нас ділять два світи, два світи
Хто видумав тебе тюрма
Гніють там ізгнанники-діти
Гніють і страждають дарма!
Нас ділять два світи, два світи
Оден з них зоветься тюрма
Гніють там ізгнанники-діти
Гніють і страждають ж дарма!

6/Х 1929 р. Столпи

На згадку

Як тінь, як марево, як сон
Майнув той час
Усмішковато...
І острій біль, палкий вогонь
На вік зостався т
В души роспятій
Я чув - не чув шептала ти:
Ах буде вже...
Ходім до дому...
Ось буде дощик знов ідти
Мні байдуже...
Бо я з тобою
Чи зрозуміла ти мене
Весь смуток і
Журбу без краю
Бо я кохав колись тебе
Кохав сильній
Як всіх кохаю
А почому мене журба
Гризе і їсть
Як ржа залізо
І смутне сіреньке життя
Як сон іде
Даремно гине!
А почому? Узнаєш ти
Причину всю
Як покохала
Як буде вже, ах буде вже
Я чув не чув...
Як ти казала!

1929 р.

Кухарка

Я бідна дівча-сирота
Служу від маленька у пана
Служу - не живу.... бо ще я
Ниць доброго в світі не знала
Працюю щодень на панів
На кухні моя вся робота
І свята нема - що в котлі
Мордуюсь при печі в духоті.
Я чую не раз із кімнат
Згуки пливуть форгоп'яна...
І кличуть мене, і манять
Кудись вдалечинь мні незнану...
І кличуть, як в сні... в якийсь край
Веселий, свобідний, незнаний
Нема там серіт... ні панів...
Ні кривди... ні сліз ні печалі...
О, небо, змилуйсь, прикажи
І дай мні землі з три волоки
Порвати житьєви чулки
Крипацької гірької долі...
Я рвуся стрімчу до людей
Бажаючи справжнього щастя
Бо кличе мене і зоветь
У світ почуття моє ясне!
Я бідна дівча-сирота
Неначе панам запродана
Служу не живу - бо ще я
Ниць доброго в світі не знала.
Готую потраву панам...
Буде - свято... всі при роботі...
Я чую дзвенить фортоп'ян...
Мордуюсь при печи в духоті.

21/IV 1930 р.

Відлет бусенів

Жита вже помололи, снопи повозили
Тільки жовтіє стерня...
Вже кончилось літо і осінь сумливо
Тихо пришла на поля.
І жайворон в небі давно не щебече
Свято минуло Іллі...
Хоч сонечко ясне у небі блискуче
Тільки не сушить риллі...
Ось пасеться в небі як пух павутиння
Мило косичить лозняк.
Тай стерню, травици бур'ян і ботвиння
Шовком вбіраючи шлях...
Ах милий мій брате поглянь на леваду...
Збилися в стадо бусні
І журно проводять якусь там нараду
Бути їм знов в чужині. ..
Ось зараз зірвуться і в небо полинуть
Крила розправлять свої...
Без клекоту тишком вони помандрують
В даліч за море в ірий
І сумно в останній тут раз на краї
В небі вони закружляють.
Не всі бач, не всі бач, повернуть з чужини.
Крила на морі зрадять...
Для того так довго проводять нараду
Стоїть їм життя відлет...
Ой дай же природо, хоч тиху погоду
Вихор нихай їх минеть...
Бувайте здорові, бузьки чорнокрилі,
Лихом не згадуйте нас...
Легати орляти до теї країни
Де одпочинок жде Вас.

• Бо любим Полiсся та й мову свою
• Забытая писательница Полесья
• Іван Хмель
• Невядомы, вядомы Астап Лапскі
• Непризнанный поэт
• Вернуться назад