Versão em português 中文版本 日本語版
Polish version La version française Versione italiana
Русская версия English version Deutsch Version

Стихи Владимира Китаевского

  • Страница:
  • 1
  • 2
  • 3

БО ЛЮБИМ ПОЛIССЯ I МОВУ СВОЮ

БАТЬКІВЩИНА
Згадайте, згадайте минуле, селяни,
Було то давненько – тринадцять, май’, літ,
Як рідні оселі свої оставляли,
Свій власний пожиток та й рушити в світ.

Ішли ми зі смутком в далеку Росію,
Здавалось, навіки свій край залишив…
А наші оселі свічками горіли…
Гармати ревіли – бій страшний кипів.

Думки в нас роїлись: то кара Господня,
Нам тяжкої долі, мабуть, не знести,
Спіткає нас болість, спіткає голодна,
На ланах далеких прийдеться вмерти…

Та ось незабаром назад повернули
На ті пожарища нам рідних хаток,
Де лишень кропива свій лист розвинула
І смутно вітала той наш поворот.

Та праця, охота, любов і старання,
Як той переможець, всміхнулися нам,
Ми знов збудувались і маєм убрання,
Худобинку маєм уже по дворах.
Хоч скрутно нам жити, ми все переможем,
Бо любим Полісся i мову свою,
Ми душу і тіло за край свій положим
Чи в праці… науці Чи, може в бою?

Здалека, здалека ми всі повернули,
Хоч там десь далеко ми всі обжились
Та серце нудьгою чогось огорнуло,
Шептало нам тихо: вертайсь, не барись…

Бач – ждуть тебе з смутком ріднесенькі лани,
Ліса віковічні, зелені гаї…
Бач – тут твої літа дитячі зостали
І все твоє щастя, любов взагалі!..

Кохайте ж, любите ви, добрі селяни,
Це миле Полісся та й мову свою.
Працюйте, учитесь… Ума набирайтесь,
Хай промінь освiти засяє в краю!..

ДОЛЯ ПОЕТА
Я за плугом ходжу, панське поле орю,
Нога в ногу коней поганяю.
Тут стоїть лановий, мов туман степовий,
Та на мене скоса поглядає.

В голові у мене думка думку жене,
Я хотів би думки тi зибрати,
Записать на папір та зложить із них твір –
Лановій, може буде кричати.

Зупинився, стою, папіроску роблю,
Всі кишені до дна вивертаю.
Нахожу олівець та малий папірець
І на плузі писать починаю.

- Товаришу, ти що, - обізвався сусід,
- Уже, певно, знайшов якусь тему?
Потерпи, не пиши – будем мати обід…
Я пишу робітничу поему.

Я в ній буду про старий панський лад,
Про знущання над нами при праці,
Про важкі податки, що виснажують нас,
І про долю цю нашу собачу.

Як почув лановий – слуга панський старий
Та як крикне : «Чекай-но, собако,
Тебе завтра візьмуть та в тюрму завезуть,
Ти людей нам бунтуєш, лайдаку!»
Я не слухав його, що умів – написав
Та сховав папiрець до кишені.
Коні рушили враз, заспiвала земля
Я тримав чепіги в своїх жменях.

Коли сонце зайшло, повертав я домів.
Було темно, собаки брехали.
Поліцаї прийшли, мої вірші знайшли
І мене теж з собою забрали


МІСТО
Із цегли, з заліза й бетонної криці
високі, високі стоять кам’яниці,
як велетні в землю вросли.
Стоять вони гордо міцними рядами,
Прорізані рівно уряд вулицями,
А вулиці в площі зійшлись.

Залізниці збіглись із цілого світа
і дивляться хмуро на місто велике,
неначе на диво яке.
Тут, мабуть, не всім так живеться весело,
і в місті теж злидні такі, як по селах,
і горе давлюче, важке.

Тут люди кружляють, як тії комахи,
снуються голодні, питаються праці,
зарібку на хліба шматок.
А другі, обмазані й потом залиті,
Всі сили збавляють на черева ситих
І шлють їм прокляття і зойк…

Бо в розкошах пишних пани бенкетують,
робітники в праці й без праці бідують,
та в серці їх гнів не вгаса…
А місто хвилює, хвилює, як море,
хоч видно красу там, та видно і горе,
бо в місті фальшива краса!
1930 р.

НАРОСТАННЯ
Наші думки нестримані
збираються в хмару одну –
вихрами, бурами, зливами
думки ці на землю впадуть.

Що раз то густішає хмара,
гогоче, у блисках гримить,
щось буде суворе, бадьоре
і вдарить в протрухлий світ…

Нависла грізною примарою
побіда одвічних стихій.
сяйнуло, блиснуло! Хмара
груди розкрила свої

Вихрами, бурами, зливами
широкий розкриється шлях –
спільним нестримним зривом
окровиться вільна земля.
1930 р.

БІЛИЙ КОЛЬОР
З надвір’я далеко хатини біліють
Біліють в містечках, по селах, кругом
Здалека так мило, аж серце радіє
А зблизька вже друге – там злидня прокльон.

Той колір невинний, як замок Бедлама,
На позiрк наш перший людей не страшить,
Но гляньте лиш зверху, там стріха зелена,
Тут мох по соломі давно зеленить.

А що тут у хаті, погляньте, твориться,
І серця зажметься неначе їжак –
Там кисле повітря, там злидня роїться,
Там порох на стінах, блощиці і мрак.

Ось діти обдерті сидять позапіччу
Затуркані лихом як привид мовчать
І видно одразу по жовтих обличчах
Їх голод і болість щоденно корять.

Прости мене, хатка, так біла з подвір’я,
Що вразила мене і в смуток ввела,
Ой будь, як колись ти, вся брудна і сіра,
Лиш дай виховання, освіти дітям.

Дай кращую долю і розвиток краю,
Хай сил набереться голота-краса,
І білий той колір вже всі привітають,
Бо буде побита вся злидня й нужда.
13 серпня 1929 р.

ЕМІГРАНТ
Ой, продав він на дорогу
Свій оплаканий загін,
І зоставив жінку, діти
Без засобів, без харчів.

Сам поїхав, ген, за море,
Щоб кровавий піт пролить,
За насущний кусень хліба,
Може й голову зложить.

А у дома жінка, діти,
Ждуть від нього хоч листа,
Як поїхав ще не чути,
Де душа його віта.

Кажуть люди і за морем
На вербі грушок нема,
Емігрант наш без роботи,
Ой, болить його душа.

Жінка в краю, він за морем,
Що при стежці той горох,
Чи не краще було б дома,
Бідкуватися удвох.

А за морем за тобою
Привід ходить по слідах,
Так не щастя, а устрою
Здобувай же емігрант!
11 листопада 1929 р.

ПОВЕРНУВ В СЕЛО
Повернув в село я рідне,
З далекої сторони,
Мні блукати вже обридло,
Самотньому в чужині.

Прагнув я жалючим серцем
Привiтать своє село
Де пізнав підростком-хлопцем
Наше сіреньке житло.

Ось я бачу рідну хатку,
Хатку криту комишом
І вікно в чотири шибкі
Тай криницю з журавльом.

Все тут миле, все знайоме
І долинка і горбок,
За селом розлегле поле
Безліч згадок і думок.

Тут пригнічена нуждою
В забобонах і страхах
Бідна ненька удовою
Мене ростила в злиднях.

Не дождалась бідолаха,
Поки в сили вбрався я,
Тай заснула в тяжкій праці,
На чужих, панських ланах.

Умираючи казала.
На світ мутно дивлячись,
Зоставайся мій синочок,
Працюй щиро і учись.

Слово матері передсмертне,
В серце в’їлося моє,
Я був щирій і упертий,
Відать прагнув я про все.

І, як журавель у небі,
Крила сірі розпустив,
На думках летів далеко,
Жить, як люді я хотів.

Я покинув село рідне,
Затаївши в серці зойк
І пішов шукати щастя
Хліба чорного кусок.

Мніго я чого побачив
Далеченько, за селом,
Що є варта щира праця
Піт солоній, наша кров.

І вернув в село я рідне,
Розказать вам злидарі,
Наша праця без освіти,
Для неробів лиш в користь.

ОЙ ТИ, ДРУЖЕ
Ой ти, друже, чом не пишеш?
Чи на дощ так носом чмишеш?
Чи не дала жінка спати?
Чи новій пришов податок!

Відізвався наш писака
Аж мене сікнуло з ляку.
Напишу про п’ятирічку
Сконфіскують кожну стрічку.

Написав би про стягайла
Та редактор не приймає!
“Ах ти каже,
вражий сине!
Що ти знову нам присунув?
Хочешь нам газету з’їсти!”
Не потрiбни такi вiсти
Знай iще отак нашрайбиш
Бiльше мiсця в нас не знайдеш