Versão em português 中文版本 日本語版
Polish version La version française Versione italiana
Русская версия English version Deutsch Version

Мiж двома свiтами

Вибранi статтi про українських письменникiв

ФЕДІР ОДРАЧ НА ТЛІ СВОЇХ ТВОРІВ

Ні одна частина українських земель не є така занедбана наукою, публіцистикою, головно літературою, як Полісся. Про нього загально нають, що там болота й озера, що поліщуки ходять по трясовині в постолах, що там темнота і злидні. Навіть етнологи досі замало уваги приділювали тій такій чарівній, хоч і вбогій, нашій землі. Тому у Федора Одрача, про якого хочу писати, виступає деяке огірчення і жаль до українського громадянства з того приводу, що та первісна й казкова країна в нас призабута. Це тим паче нас вражає, що Українським Поліссям цікавилися навіть письменники сусідніх народів. Польська письменниця Ванда Васілевська опублікувала чимало репортажів про Полісся. Марія Родзєвіч писала цілі твори про Полісся, а російський поет Коротишевський творив ліричні вірші з життя Пінщини й , вписавшись пізніше до комуністичної партії, друкувався в большевицькому часописі "Полєская Правда". Білоруси мають твір "В глуші Палєсся" Якуба Колоса, який не був автохтоном Полісся і народився на білоруській етнографічній території. Хоч білорусини мають претенсії до Полісся, центральне Полісся не видало ні одного визначного білоруського письменника ані вченого.

Найвизначнішим поетом Полісся був Дмитро Фальківський, знищений московськими большевиками, автор чудового твору "Полісся", що зачинається словами:

Очерет був мені за колиску,
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хатку поліську,
Я люблю свій замріяний ліс.


Поліщук Ольхівський, етнограф і археолог, чимало прислужився для рідного Полісся. Уроженець центрального Полісся, доктор Іван Сідорук, визначний філолог, працює на еміграції в рямках НТШ. За Польші писав гарні побутові і злободенні вірші-сатири та поезії Степан Степанюк, помішуючи їх у різних часописах і журналах Галичини, бо на Поліссі українських видавництв не було. Чудові вірші писав і друкував їх у газеті "Наше життя" на Підляшші під редакцією доктора Ваврисевича О.Колосун з-під Дивина. Його батько був учителем за царських часів. Синові 1919 рік перешкодив закінчити школу; він вернувся на село й осів на вбогій господарці. Цей талановитий поет-самоук був комендантом поліції за німців і в 1943 році цілу станицю завів до УПА.

До паростків Поліської музи треба теж зарахувати вірші В.Катаєвського, що їх він друкував у львівських совєтофільських "Вікнах", хоч сам не був совєтофілом. Помер від чахотки. Поляки весь час переслідували Кіндрата Блідая, який дав себе зловити на вудку брехливої большевицької пропаганди. Але коли Совєти зайняли Полісся, Блідай розчарувався й написав вірш, де виразно бачимо протисовєтське наставлення:

Утихни, докучливий вітре, уймись, -
Не муч мого серця до краю!
Бо з горя тяжкого, неволі, журби
Я і так уже сили не маю!...
Як тепер в кайданах спинилися ми, -
То й найближчі всі нас позабули...


Молодий, талановитий письменник з Кобриня Олександер Гав не мав закінченої вищої освіти. Писав гарні оповідання і новелі, які теж друкував у "Вікнах", бо був радянофіл. Загинув на початку війни 1939 року у Львові від бомби.

З Кобринського повіту походив теж М.Стоцький, обдарований літературним хистом. Був якийсь час у ЗСА, а в 20-их роках вернувся до рідного села. Коли большевики займали Полісся, виїхав назад до ЗСА, де ювілейний комітет у Нью-Йорку видав його збірку віршів "Роднік", на жаль, не українською мовою написаних. Іван Хміль (Василь Лагодюк-Бойтік) переклав на українську мову його вірш "Хто я?" й помістив у своїй збірці "Гомін Полісся". Хміль, останній представник Поліської Музи,помер у 1974 році, який, крім двох сбірок поезій, "Гомін Полісся" (1960) та "Іду за кобзою" (1962), дав нам цінну книжку "Українське Полісся", що на канві свого життя подає цікавий побут, традиції і боротьбу Полісся за рідні права. Працював над нею ціле життя, збираючи етнографічні матеріяли про північно — західну частину Полісся, головно Кобринщину. Перебуваючи на еміграції в Австрії, Англії і ЗСА, доповнював далі ті матеріали записками, що їх діставав від земляків. Обидві його збірки присвячені рідному Поліссю і підкреслюють український характер тієї країни. Брав участь у боях УПА й помер на 78-му році життя, 27 січня 1974 року. На його могилі в Бавнд Бруку здвигнено пам'ятник, на якому вибито його слова:

Красо незбагнута, Полісся,
Свята в уяві, як і в сні!...


12 років тому в Торонті закінчив нагло життя талановитий письменник родом з українського Полісся, Федір Одрач. З його смертю понесла наша література велику втрату, бо був він одним із найвизначніших представників поліського регіоналізму в історії української літератури. Залишив нам досить багату літературну спадщину. Він передусім новеліст і повістяр, але написав теж чимало нарисів, репортажів і дав окрему розвідку про Полісся. Коли в останній світовій війні сини й дочки Полісся заповнили ряди Поліської Січі і в лавах УПА боролися за визволення своєї малої батьківщини й рідної України, активну участь у боротьбі взяв теж Одрач, працюючи редактором "Інформатора". Після війни письменник емігрував і жив спершу в Німеччині, потім у Манчестері в Англії, а вкінці поселився в Канаді, де й закінчив на 52-му році своє буйне життя. Кинений важкою долею у крутіж воєнних подій і незвичних обставин, Одрач на чужині не міг забути рідного Полісся, тому присвятив йому велику частину своєї творчости, між іншим найкращий свій твір, повість "Щебетун".

Прийшов Федір Одрач (справжнє прізвище Шоломіцький) на світ 13 жовтня 1912 року в Місятичах на Поліссі. Закінчивши університет у Вільні, редагував "Ковельські Вісті". Писати почав ще в Рідному Краї1, але те все не збереглося через воєнну завірюху. Друкуватися почав у 1942 році, а першим його друкованим твором на еміграції була побутова повість "В дорозі", що її видало видавництво "Перемога" в Аргентині 1954 року. Померлий недавно на еміграції поліській поет-воїн Іван Хміль попрощав Одрача на дорогу вічности оцим віршем:

Відлетів орел зарано
У далекий край, -
"Щебетун" це наш поліський,
На чужині сірій.

Його щебет, віра-пісня, -
Мов незламна криця! -
Що Полісся — українська,
Рідна нам землиця!...

Що Фальківський, Стороженко,
Сидорук, Ольхівський -
Сини вільні степу й бору,
Вірли українські.

Хай Тобі земля канадська
Легким буде пухом!
Так, як жив, наснажуй,
Брате, Нас незламним духом!...


У своєму найбільшому творі про Полісся "Щебетун" змалював автор красу й недолю тієї вбогої, але чарівної нашої землі та її кривду під польською займанщиною після I-ої світової війни. За її волю він боровся в рядах УПА, а коли червоний наїзник, на зміну польському й німецькому, займав його рідне Полісся, Одрач пішов на чужину й поселився в 1953 році в Торонті. Серед байдужого й холодного довкілля не зраджувався і під впливом туги за Поліссям почав на чужій землі писати про рідну землю, про її бідний , але чесний народ, про її давнину. Писав, щоб заспокоїти свою ту у за рідною країною, не маючи великої надії, що глухе й холодне українське довкілля подбає про видання його творів. Це видно з нарису "Ботокуди", де зображена доля українського письменника серед байдужих земляків на еміграції. Письменник Копилюк — це той ботокуд. Як відомо — каже автор — ботокуди вирізнялися від нормальних людей тим, що мали м'який хребет і дуже гнучкі шиї; м'який хребет сприяв ботокудові елястично вклонятися до землі, а гнучка шия зручно повертала голову туди, куди вказав палець сильної людини. Ботокуди мали домішку йоду в крові, що насичував язик, через те ботокуд ганив усе своє рідне, а захоплювався чужим. Але хоч Копилюк належав до роду ботокудів, природа не обдарувала його тими рисами. Тому земляки почали його навіть уважати за виродка. Чуючи це, Копилюк не гнівався, ще і з гордістю зараховував себе до племени ботокудів. Знаючи добре своїх земляків, він навіть не звертався до них, щоб допомогти йому видати його роман. Увесь фінансовий тягар поклав він на свої вбогі письменницькі плечі, позичив у банку гроші й видав за них книжку. Розіслав її ботокудам, але майже всі примірники вернулися, а на пакунку був розрахунок пошти за повернені посилки.

Був Одрач активним членом багатьох українських товариств і організацій. Як колишній член УПА пише про УПА в деяких творах, наприклад, в повісті "В дорозі" і в нарисі "Невдала виправа" ( в збірці "Півстанов за селом"). В останньому творі повстанець Дубовий наказує німецьким грабіжникам, що їх УПА зловила, роздягнутися, а потім додає: "А тепер марш до Луцька! А ви, групенфюрере, мусите відповісти перед судом за вбитого повстанця і за грабіж селян!". Здивований таким благородним вчинком, сказав німець Гайге: "Дивний тут край і предивні тут люди. Чи воні справді бандити? Як думати, чи можна їх назвати бандитами!".

Змальовуючи свого головного героя Василя Грудка в "Щебетуні", Одрач відступив від свого попереднього доброго методу в зображуванні постатей. Це велика шкода. Прототипом Василя був, мабуть, сам автор. Василь має тільки самі позитивні риси, а це подтверджує нам стару правду, що про себе самого писати важко. З автобіографічних подробиць творів Одрача наведемо ще одну: Одрач у "Щебетуні" згадує старого діда Улянича, який половину своєї молодости працював віддано на "берлінах". Як він був молодий, то однією рукою клав на лопатки всіх хлопців у селі.

Одрачеві статті, новелі й повісті друкувалися в часописах і журналах на всіх землях поселення на еміграції. У Вінніпезі 1955 року вийшло його "Наше Полісся", книжечка, яка є майже довідником про одну з найгарніших областей української землі.

В повісті "В дорозі" головним героєм є Петро Безіменний, який у 1944 році іде на еміграцію, переживаючи в дорозі різні небезпеки й перешкоди. Поруч нього бачимо групу українських повстанців та людей із запілля німецького наїзника. Тут виступають побіч себе 2 різних світи; з одного боку люди, які готові посвятитися для батьківщини, з другого — доробкевичі, шкурники і звичайні споживачі хліба. До перших, крім Безіменного, належить повстанка Весела та інші члени УПА. Вухналь і Розалія прощаються в надії, що на весну зійдуться знову й поберуться. Рушили 2 фіри; одна на схід, друга на захід і повезли з собою 2 вогника невгасної любви, молодечі мрії і великі сподівання. Але доля призначила їм іншу розв'язку: десь за фронтом Розалія попала в руки НКВД, яке її зганьбило, скатувало й пострілом в потилицю позбавило життя, а Вухналь загинув у зустрічі з большевицькими партизанами. Востаннє дивлячись на рідні гори і втираючи сльози з очей, думав Безіменний: "Шляхи,шляхи без кінця, без міри, і на них чорний рухомий путник — безпритульний осамітнений мандрівник". Повстанець Віра висловлює свій погляд на майбутнє, коли Німеччина скапітулює. На її думку, зміна політичного думання неминуча на Заході й сьогоднішня ворожість може переміниться в симпатію. Так думала тоді велика частина українців, але, на жаль, гірко розчарувалася. А втім, повстанець Віра здає собі справу, що УПА мусить продовжувати боротьбу, бо іншого виходу немає. Вона каже: "Добровільними рабами не будемо, бо це вже пройдений стан. Повстанці залишаться в Краю й далі воюватимуть, а ми, емігранти, маємо інформаціями і пропагандою популяризувати в світі боротьбу УПА".

Протилежний табір репрезинтують у повісті директор кооперативи Пурхавка з жінкою Мурцею і служницею Пріською. Вони тікають перед большевиками, щоб рятувати не тільки своє життя, але й... меблі. Це типові доробкевичі, для яких батьківщина є тільки пустою фразою. Вганяючись за матеріяльними добрами, вони навіть не знайшли часу на вивчення літературної мови й послідовно розмовляють галицьким діялектом.

Збірка оповідань "Півстанок за селом" має невідповідальний заголовок, бо тут акція відбувається не тільки на селі, але і в місті, а крім того тему взяв автор із життя не тільки українців, але й інших народів: німців, англійців, хорватів, чехів тощо. Так називається перше оповідання збірки і назву його переніс автор чомусь на цілу книжку. Хочу тут звернути увагу на оповідання "Зов крови", якого дія відбувається у Празі й відноситься до взаємин українсько — чеських. У зденаціоналізованого вже Пепіка відізвалася українська кров, коли він пішов на концерт українських бандуристів. Він 2 години сидів на концерті і плакав, потім, мов п'яний, блукав вулицями, а вернувшися до хати, заявив, що він уже не Пепік і не чех.
Курт Кляйст і Гайнц Ціге живуть в українському селі і скучають ("Півстанок за селом"). Часті бої, які спалахують між німцями й українськими повстанцями, роблять їхнє життя дедалі тяжчим. Вони втрачують віру в Німеччину і дбають тільки про свої сврави.

Повість "Щебетун" назвав Борис Олександрів поемою про чарівне Полісся, на якому автор зріс і яке він знав з вийнятковою докладністю. Хоч тут, в українському селі, панують крайня безпросвітність і нужда, Одрач не песиміст. В останніх розділах тієї повісті є надія і віра в нові вітри, що шумітимуть над Поліссям, в нову зміну, що прийде на місце темних, хоч і бувалих у світі Юхимців і Гарапників. І зруйнована селянами хата Василя Грудка, яку вкінці селяни беруться відбудувати — це символ кращої будучини його батьківщини. Головна проблема "Щебетуна" — це проблема прикрого почуття меншевартости й рабства серед земляків Василя, а свідси злобне недовір'я і ненависть до одиниць, що силою свого характеру або догідніших обставин вибилися з їх заскорузлого й темного середовища.

Василь Грудок 14-літнім хлопцем пішов з дому в світ за очі: у ликових постолах, у саморобних штанях і бідній свитині. Пішов з поліського села на південь (до Львова), назустріч кращій долі. А мати залишилася вдома в біді. "Хай-но я грошей зароблю, мамо, тоді будемо жити, як пан Орда, та купимо куль муки питльованої2, та будемо пироги їсти". Мати по 3 місяцях померла. По 9 роках вернувся Василь освіченим і багатим. Посумнів, не заставши матері. "Так ось де суть справа — два метри землі!" — шептав над могилою мами. Він блукає селом й шукає стежок свого дитинства. Але вони тепер якісь не такі, які були давніше: вони стали немов ширші, більше втоптані. З рідного села віяло тепер холодом! Думав побути в селі 3 місяці й жити в хаті дядька Гната. Але ледве 2 тижні міг у тій хаті витримати, хоч за його гроші купив собі дядько ниву, а цілу родину Василь зодягнув і щедро обдарував. Був приневолений перенестися до хати о.Евтіхія. Коли розказав о.Евтіхієві про свої прикрі переживання, той сказав: "Ви переродилися на півдні і навіть не можете бачити себе у правдивому світлі. Старші, зрозуміло, заздрять і ненавидять вас, а молодші напевно захочуть піти вашими слідами. З дар нового із старим, наперед бачу це. Чує моє серце, що в селі буде за олот". А коли Василь спитав, що має робити, чи тікати тоді з села, священик відповів: "Навіщо вам утікати з села? Що має статись, станеться навіть тоді, коли й вас не буде. В усьому закономірність, а над закономірністю сам Бог".

Герої оповідань і повістей Одрача відрізняються здебільшого позитивними рисами. В оповіданні "Людина без долі" каже пан Ф. до Душка: "Ви є з тих, від яких відвернулася доля. А людей без долі я шаную, бо й для мене вона ніби мачухою". Старий Турський в оповіданні "Мумік" (збірка "Покинута оселя"), який живе на квартирі у вдови пані Патриції і місяцями не платить комірного, бо пропиває гроші, радо оженився б із нею. Але вона його не хоче, бо живе споминами про небіжчика чоловіка. Не зважаючи на це, Патріція, вмираючи, бажає в заповіті, щоб Турського залишили в її хаті без плачення чиншу, але він мусить перестати пити горілку. В тій же збірці в оповіданні "Між земляками" висміюває Одрач плазунство і хрунівство, риси, які так часто доводилося йому спостерігати в наших емігрантів. Наші робітники в канадській фабрищі підлещуються форманам і босам, змінюють свої імена і прізвища. Остаффі (це наш Остап!) каже до Павла: "Коли ти вже тут, мусиш бути тутешнім; тільки крейзі4 буде впиратися і триматися старокрайових дурощів. Ось ім'я Остап занадто мужицьке, а Остаффі, та ще й 2 "ф", це вже тобі не жарти". Такий самий є Джім, наш лемко від Криниці. Не зважаючи на те все, всі дістали на ялинку лейд оф3, а на їх місце прийняли новоприбулих голляндців. У повісті "Щебетун" сказав Гнат до Василя, коли цей йому радив не понижуватися перед панами: "Пониженням можуть гидувати пани, а мужикові аби гроші до кишені. Отвественность велика, перед дітьми отвественность. Староста Гарапник і секретар Юхимець рішили прогнати Василя з села, бо він "прибувши в наше село, людей по всім правилам почав не решпектувати5, ніс, поділам, почав угору дерти. У дерзкому состоянії розкол учинив між людьми, злобу й ненависть посіяв між старими і малими, капосників підкупив, на мирних людей напустив. Намовив дурного Пилипа, щоб людей та дубиною періщив. Українськими богопротивними газетами хати засипав, молодь нацькував проти правительства, Україну якусь возгласив та уми молодим неробам нею засмітив".

У "Півстанку за селом" німецький вояк Ціге соромиться того, що німецьке військо перемінилося в бандитів і кривдить українських селян. Він дійшов до правильного висновку, що "руси" німецькими руками нищать своїх противників, українців. Він релігійний і молиться, чого заздрить йому приятель Курт, який не може молиться, бо, мовляв, молитва це покора, а "ми на те, щоб бути панами та інших упокорювати". Ціге каже: "Німеччина пропаде, бо бандити стали її провідниками." Оповідання "Анкіца" — це сатира на англійську тупу дрібничковість. Анкіца, хорватка-емігрантка, не може довго побути у винаймленій хаті, бо англійцям усе щось не подобається. Вона залюбки розказує про Загреб, де її батько був посадником, і містечко Гліна, де вона мала свою віллю. Це найприємніша тема ждля кожного емігранта, бо тоді він бодай на хвилину перестає бути сірою, нікому не потрібною людиною, перетворюючись просто в князя, чи великодушного добродія.

Не забув Одрач і про горе жидів, яке довелося їм пережити в час останньої війни. Ця тема виступає в "Несамовитому рейді" (збірка "Півстанок за селом"). Тут розказав автор досить неправдоподібну подію. Після війни мчить поїзд з Авсбургу до Нюрнбергу. Напроти автора куняє жид, а над його головою велика валіза. Автор підозріває, що це паскар і хоче нав'язати з ним розмову, але знаючи українофобство жидів, подає себе за чеха. Жид розказав йому подію, яка нібито скоїлася в Богуміні в 1944 році. Групу 13-ти жидів, у якої був і наш жид, мали німці розстріляли. Та раптом сталося щось несамовите. Вояк Вільде вхопив ззаду за горло вояка Цойге, звалив цого з ніг, а жидам казав переодягнутися на вермахтівців. Вдаючи жида з Польщі, взяв на себе ролю командира й повів жидів на схід. Большевики включили їх до Червоної Армії і казали діяти в Судетах на задах німців, як червоні партизани. В березні 1945 року група дісталася до Баварії, де її захопила капітуляція німців. "Командира" Вільде альянти6 арештували й мали судити в Нюрнберзі. І ось жиди возили для нього харчі та рішили боронити перед судом.

В повісті "В дорозі" доторкнувся письменник ганебної ролі поляків і фольксдойтшів7 за німецької окупації. Вони вислуговуються німцям, щоб на кожному кроці нищити українців. Особливо поляки в ролі "банполіцаїв" даються в знаки нашим людям, відбираючи харчі, побиваючи українців, зневажаючи їх.

"Щебетун" має чимало рис літератури, яку називаємо побутовою. Коли в тій повісті розмовляють поліські селяни, ми зажмуривши очі й не бачичи їх, по мові і стилю пізнаємо окремі постаті, наприклад, доброго і справедливого діда Кіндрата, що відцурався людей і проживає у глуші над Стиром, кажучи: "Люди — пліснява земна, чернь гріховна!", придуркуватого, але вірного й безмежно відданого слугу Пилипа. Коли люди тікали від Василя, як від чужої людини, Пилип каже до нього: "Тут нема людей, паничику, тут худоба. Грішники погані, сам батюшка це казав. Га, може, скажете, брешу?". Вірну характеристику тих темних селян з їх рабською вдачею дав Мисюн, коли Василь поборов силача Острокола. Він сказав до Василя: "Ми бачимо, що ти сильний і відважний. Люди тебе, звичайно, будуть боятися. Але чи будемо ми тебе любити? Ні, ми тебе не будемо любити! За те, що ти вже не такий, як ми. Перед сильним паном ми хилимо голови, бо ми призвичаєні хилитись; таких, як Цимбальський (комендант польської поліції) ми ненавидимо, але ми боїмось їх і теж хилимо голови. Будемо тебе боятись, бо ти сильний і відважний, але голови перед тобою не будемо хилити, бо ти колись був такий, як і ми. І чим більше ти будеш розкидати гроші, тим більше будемо тебе ненавидіти. Онде той, що був пастухом і розбагатів! — скажуть люди". Чи треба додати, що оту рису має велика частина нашого суспільства?!

Юсту мучить привид "Панєнки" й вона хоче висповідатись. Але коли о.Евстахій казав їй насамперед перепросити Василя за всі заподіяні кривди, то вона ні за що в світі не хоче того зробити, бо "він пранцюком немитим бігав колись по вигоні". Дійсно, нагадується нам мотто повісти: ніхто не може бути пророком у своїй батьківщині. Пригноблює нас підлота старости Гарапника та багатія писаря Юхимця. Перший каже про Василя: "Так, людкове, по ділам нечестивий прибув у село! Я, людкове, підкопався б до нього з іншого боку. Газети заборонені українські! Ви знаєте, що його чекає за те! Справа простенька: до коменданта Цимбальського. Так і так, пане коменданте. Бунтівник у селі, бунтує проти держави, газети заборонені читає людям!" А другий ось яку "оцінку" дає Василеві: "Мужицький син, та щоб так збагатів, це підозрітєльно, людкове!"

В повісті "Щебетун" маємо з одного боку розкішну поліську природу, якій автор присвячує багато місця й уваги, з другого ж — темноту, безпросвітність, забобонність і злидні поліщуків. Усі одрачеві постаті живі, з позитивними й негативними рисами в одній і тій же особі. Острокол, який ненавидів Василя, відколи цей його поборов, почав до нього підлабузнюватися, коли побачив, що Василь впливова людина, бо завдяки йому химерний американський дивак-мільйонер Піктус обдаровував людей. А сам Василь ось як дивиться на своїх односельчан і їхнє рабство: "Свій, мовляв, мусить бути тільки мужиком, — не сміє скинути з ніг постоли і взути черевики. Намул рабства щільно прикрив усі чесноти у ваших серцях. Шкода мені тих писань для вашого добра. Кричу на весь світ — поможіть, рятуйте безталанних земляків, а ті земляки поспішають на Стир, щоб мене вбити. Може хочете, щоб я знову узув постоли, щоб скалив зуби до тих, що гноблять усіх нас? Не дочекаєте! Прийде час, що скигління ваше й зігнуті спини будуть виправляти буками. Я вже бачу тих нових людей; вони прийдуть вам на зміну. Деякі з них уже витягають своїх батьків з-під печі за вуха".

Простодушний дід Кіндрат не може зрозуміти мрій і змагань шляхетного Василя; він думає, що це "Панєнка" Василеві об'явилась. На це Василь: "Це не Панєнка, це теж не така собі дівчина, це хтось... Здається, це — мрія, це сонце, це безмежжя щастя й радости. Це квітка, найчарівніша рухома квітка цієї землі, яка втекла в лісову гущавину, щоб не стати жертвою начальствующих тиранів". Тут пригадується нам Міцкєвича апотеоза народньої пісні й традиції з "Конрада Валенрода". Не виключене, що вона вплинула на Одрача, бо здобуваючи вищу освіту у Вільні, мусів наш письменник знати твори Міцкєвича.

Щоб краще зрозуміти головну провідну думку "Щебетуна", пригадаю, що коли Василь уже покинув село й невдячних земляків, селяни хочуть йому подякувати за все добро. Тоді сказав до них о.Евтихій: "Я безмежно щасливий, що ви впізнали того, хто прийшов до вас із щирим серцем. Правда, трохи запізно, але краще пізно, як ніколи".

Одрачеві поліщуки це діти природи, які мають свої повір'я і забобони, свій окремий світ, якого не можуть зрозуміти люди з освітою. Тому дід Кіндрат каже до Василя: "Ми хоч і не вчені, зато знаємо багато! В польовій квітці зможемо побачити усміх Янгола Господнього, у білій шовковиці, що росте по болотах, дано нам углядіти сльозу Матінки Пречистої. Теплими вечорами, під голим небом, чуємо віддих землі святої. А онде, бачите, як повільно гасне вощадь? Це і знак, що завтра буде добра погода, а червоний місяць завжди віщує спеку. Тільки осина часом зраджує. Ця лепетуха не повинується гласу Господньому, тому шелестить листям, коли треба й не треба. Тому й сік має гіркий, паскудний".

Краса й поезія Полісся — це якась сила Божа, дана поліщукам за важкі дні праці по болотах і мокляках. Там співають усі — старі й малі, бір і ліс, птахи й комахи, сонце й вода, квіти й трави, очерет і лілеї з лататтям по затоках озер, і повітря насичене запахом їх. Сказав Д.Фальківський:

І не диво, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні:
Наше серце — це серце рибалки,
А життя наше — книга борні...

Як син Полісся Одрач є сам пристрасним рибалкою і мисливцем. Рибальство й мисливство — це його улюблені теми, яким він багато приділює місця й часу. Він знає всі поліські й канадські риби, залюбки має картини мисливського й рибальського життя. Вочман Джон любить часто розказувати свої рибальські пригоди. Рибальству й мисливству посвятив письменник багато місця особливо в "Щебетуні" і в збірці "Покинута оселя" ("Дозвілля над озером", "Кінець сірому", "З вудками в місячну ніч" та ін.).

Твори Ф.Одрача пронизані християнським духом і глибокою релігійністю. Ті мотиви особливо сильно підкреслені в оповіданнях "Двоє вибранців", "Пригода на березі", "Пригода в лісі", а з більших творів у повісті "Щебетун". В останньому творі дід Кіндрат повчає Василя, де треба шукати Христа: "Шукай Його скрізь, бо Він усюди сущий. Молись і шукай Його між ланами, на луках, в людських поглядах, у власному серці. Тільки Він тобі поможе. Ніхто не зможе дати тобі душевного спокою, внутрішньої радости, крім Нього".

Павло у шпиталі (оповідання "Двоє вибранців") жде смерти, бо лікарі вже не можуть йому помогти. Старий Ельйот домагається операції, але лікарі йому відмовляють, бо вона дуже рискована. І ось появляється в кімнаті священик. Сльози й молитовна ревність священика привернули чудом здоров'я обидвом: на третій день після операції Павло читав у ліжку книжку, а старий Ельйот без відома сестри виліз із ліжка і хотів іти додому. Він сказав до лікаря: "Ви здивовані, сер? Хочете знати причину мого виздоровлення?" Віни підніс палець угору і додав: "Великий Бог на небі і мізерна, немічна людина на землі. Це Його воля!"
Деякі постаті Одрача схильні до містицизму. Одрач мав усі дані бути психологом. У творах його повно народних вірувань. Коли кувала зозуля, мати казала Василеві, що це душі мертвих літають зозулями і ворожать живим, скільки років їм ще жити. Василь знав, що це тільки повір'я, проте ті слова мами чомусь його хвилювали. Він сказав до себе на могилі матері, коли поставив їй пам'ятник: "Не під цим дорогим пам'ятником твоя мати. Вона зозулею літає по гаях, а ти, сину, шукатимеш її між вітвями зеленими, між квітами на лісових галявинах, в лозах за Стиром, у житах колосистих, і ти її, сину, ніколи й ніколи не знайдеш". Поліщуки твердять, що на Великдень опівночі якийсь хлопець на зеленому погорбі під вербою співає "Христос воскрес", а в Страсну П'ятницю танцюють на болоті чорні паничі з хвостами. В "Поліській казці" дід Марко вміє розмовляти з чайками, бо ніколи не стріляв до них і охороняв їхні гнізда перед шуліками. З вдячности за це вони показали місце, де птахи святкують Великдень. У дні Страстей Христових рибалки чують по той бік Стиру якийсь жалісний спів, що єднається з шумом зеленого листя. Це білий лебідь Го-го оплакує муки Христа. Коли появиться Панєнка, приходить пошесть на худобу. Вчені люди в це не вірять, бо — на думку поліщуків — наука, хоч і просвіщає розум, та вбиває віру й серце. Дід Дасюк бачив Панєнку власними очима. Побачив струнку панну в чорному. Вона повільно минала його, а він трясся, як у пропасниці. Тремтячими устами шептав: "Да воскреснет Бог і розточаться врази Його." Ця молитва врятує кожного від нечистої сили. Коли він уже минув ту панну, цікавість його спокусила. Оглянувся й обімлів: в панни були цибаті ноги з коров'ячими ратицями. Це була Панєнка. Потоком поклала в селі по хлівах худобу, плач і голосіння залишила за собою.

А оце переказ про Гріховну безодню: Чоловік поганяв волів довгою пугою і мугикав собі під носом. Аж раптом у небі вибила 12-та година. Тварини з жаху рвонулися з борозни, соха вискочила з землі. На церкві спалахнуло радісне світло, задзвонили дзвони. Земля здригнулася, і чоловік почав западатися під землю. На тому місці, де він орав, утворилася глибока прірва, що й залишилася й понині. Потім сусідні села назвали її Гріховною безоднею. Те село провалилося під землю: земля з гуркотом розступилася й поглинула всі хати й людей.

Свій світогляд виказує Одрач у своїх творах безпосередньо або посередньо устами своїх героїв. Він часто любується природою, її красою і спокоєм. І в цьому теж виявляється його релігійність. Він каже: Радість може дати людині тільки краса природи, бо крізь цю красу промовляє її Творець ("Оселя над річкою"). Погано діється з людиною, коли вона бідує в злиднях, бо тоді нарікає і скиглить. Але ще гірше буває, коли людина живе в надмірному добробуті, бо тоді стає самопевною і гордою. В повісті "В дорозі" устами Безіменного автор висказав свій погляд на нинішню політику й занепад моралі в політичному житті. Він каже: Всі досвіди історичних шахрайств знайшли свій вияв у нашій добі. Християнський захід підтримує морально й матеріяльно найзапекліших мучителів розп'ятого Христа. А ми, українці, стоїмо цілком самітні, не маємо приятелів. Щоправда, ми маємо віру в перемогу й бажання битися, а до того ще й окрилену мету, але самою вірою і шляхетними намірами ще ніхто ніколи не переміг. Навіть, щоб осягнути перемогу в ім'я правди, свободи і справедливости, не можемо в наші часи обійтися без підступу, хитрощів, брехні, взагалі — без шахрайства.

Не зважаючи на все, світогляд автора життєрадісний. Згідно з ним, життя без мрії, без надії та духової радости, це ніяке життя. Щоправда, головний герой "Щебетуна", Василь Грудок, під впливом ударів, які його стрінули, стає деколи песимістом і думає, що правдивого щастя немає між людьми, зате лихо виступає між ними як нерозлучний співмандрівник людини. Він каже: "О яка мізерна душа людини! Хочеш і не можеш, прагнеш і ніколи не осягнеш. Прямуєш до мети й потрапиш на манівці. О людино, людино!..."

Національна свідомість поліщука завдяки наїзникам дуже слаба. Навіть білорусини, хоч самі не мають національної незалежности, намагаються винародовити поліщуків. А ось слова Юрія Липи з "Призначення України": "Свідомість поліщука на перший погляд мінімальна. Та як приглянутися ближче, приходиться втішно ствердити, що ця свідомість тверда, як скеля, лише глибоко захована".

Головна прикмета поліщука це любов до рідного Полісся і рідного краю. Про це і свідчить вірш Дм.Фальківського:

Що нам тропіки й пишні пампаси!
Ось загляньте ви в пущу до нас!...
Я оддав би за неї відразу -
І Тибет, і Урал, і Кавказ.


Правдиво, гарно й щиро оспівав Полісся поліський соловейко Фальківський у своєму безсмертному творі "Полісся". А потім він писав, уже викупившись від облуди, хитань і гріха, сповідь-заповіт:

Поклонюся я низенько житам -
Ви простіть мене, блудного сина!
Пригадаю минуле з болем...
Розкажу, що в селянській душі
Не умруть ні волошки, ні поле!


Коли змосковщена попадя докоряє Дудикові, що він розмовляє мужицькою мовою, він гордо відповідає: Живете між своїми людьми, а відцуралися від свого рідного!... ("Заворожена криниця"). В "Дозвіллі над озером" автор прощає Гайдукові сві його помилки й хиби та уважає його велетнем, бо той Гайдак 15 років від подружжя з Клявдією охороняє своїх дітей від винародовлення та від московських впливів.

Думаю, що в Одрача треба підкреслити як позитивну рису той факт, що не видно в нього високопарного патріотизму й пропагандивного фальшу жертвенности, які інколи так прикро вражають нас у "документальних" творах. В 1939 році Совєти прилучили велику частину Полісся, а в тому й Пінщину, до совєтської Білоруси. Це тому, що Москва вибрала собі Полісся за русифікаційний бастіон, з якого хоче безпосередньо впливати з одного боку на українську Волинь, а з другого — на білоруські північно-західні землі. Але хто побував на Поліссі, мусить погодитися з фактом, що поліщук у глибині душі почуває себе українцем, а його земля — це частина України.

Нерідко виступає в Одрача іронія, особливо тоді, коли він характеризує чужинців, що з ними стикаються українці. У німців підкреслює він набундюченість, а в англійців зарозумілість і педантизм, українців прокляту рису плазування перед чужинцем, у чехів і хорватів добродушність тощо. В оповіданні "Ботокуди" бичує слабе в українців зацікавлення книжкою, і при цьому змальовує недолю нашого письменника на скитальщині. В оповіданні "Матерніти департамент" (збірка "Покинута оселя") він каже до дружини з посмішкою: "Причини до оптимізму поважні. Коли наша політика безсильна, варениками й голубцями напевно завоюємо Захід!"
Не бракує в творах Одрача шибеничного гумору. От хочби в такій сцені: Плетник просить о.Евтихія, щоб наказав своєму слузі Пилипові дати йому (Плетникові) опудало відьми, яким він хоче "врозумити" свою жінку. Він каже: "Великий інтерес я маю до цієї відьми. Поставлю отак у відчинених дверях, бабу попхну до неї і скажу: Онде смерть твоя!" Але Пилип не хоче дати опудала, кажучи: "Я тепер маю до неї єнтерес. Горобців онде буде мені лякати".

Добрий знавець поліського фолкльору, Одрач гарно наслідує народні голосіння. Коли Василь покидав село та йшов у світ шукати кращої долі, мати залишилася, ридаючи: "Навіщо ж мені було тебе родити на світ Божий, Василечку дорогенький? Навіщо ж мені було даваати тобі ці брови соболині, ці очі карі на муки і страждання тобі й мені, на посміховище людям та поганим?"

Жорстока доля призначила Поліссю бути осамітненою і забутою землею. Українська еміграція повинна більше зацікавитися тією нашою землею, про яку Іван Хміль писав на чужині:

Забудусь часом, лігши спати,
І вмить — село й зелений гай!
Дитинство, друзі, батько, мати,
Полин латаття і розмай...

Полісся рідне, рідні гаті, -
Пахучі бори та гаї!
І ті ось постаті крилаті,
Що ліс їх віттям умаїв...
("Українське Полісся")


Радіємо, що син Поліської Землі, Федір Одрач, заговорив до нас по-українськи й писав про Полісся, бо всі дотогочасні окремі публікації про ту чарівну нашу землю були писані різними авторами чужою мовою та часто із шкодою для нас. Поляки навіть створили на Поліссі нову "націю тутейших", інші ж добачувавли тільки вбогі села з їх екзотикою.

Iван Боднарук